Час невпинно летить. Проносяться роки, десятиліття, події змінюють одна одну, залишаючи історії свій слід. Одні проходять через пам’ять одного покоління і згасають, як у коротку липневу ніч падаючі зорі, інші залишаються у пам’яті багатьох поколінь, навчаючи нащадків робити висновки та оцінювати себе , своє місце в житті країни, світу.
Адже тільки аналізуючи події минулого ми можемо йти у майбутнє.
Такою подією для попередніх поколінь була Друга світова та її частина Велика Вітчизняна війна. Вона відділила світ на до… і після. Стала епохальною подією розвитку людства. Боротьбою між прогресом та регресом. ХХ століття з його швидким технічним розвитком спонукало створенню різних систем управління та різних ідеологій серед яких буйним цвітом розквітнув фашизм та націонал-соціалізм — ідеології, що кликали людей до знищення собі подібних, до панування над світом, повернення до часів рабства. Здавалося що колесо часу повернеться назад. І антилюдська ідеологія запанує назавжди стираючи з обличчя землі всі прогресивні надбання людської цивілізації. Але ж ні, зупинили цю чуму ХХ століття прості люди зі справжніми людськими якостями доброти, мужності, співчуття, патріотизму, віри у світле майбутнє.
Гортаючи старі сімейні альбоми, читаючи книги про війну, дивлячись кінохроніку тих часів, аналізуючи події, завжди бачиш перед собою людину яка не скорилася, а своїм може і невеликим вкладом внесла свою частину в справу великої перемоги на ворогом.
Особливою сторінкою в історії Великої Вітчизняної війни та нашого міста займає збройне повстання 17 лютого 1943 року, коли виступили бойові групи павлоградців, які вдарили по фашистах з тилу і надали збройну допомогу частинам 35-ої гвардійської стрілкової дивізії, яка підійшла до міста. В 14.00 годин 17 лютого 1943 року разом з військами 35-ої гвардійської стрілкової дивізії з фронту та бойовими групами підпілля, які виступали з тилу, всього за 5 днів наше місто було визволено від німецько – фашистських загарбників. Вже 22 лютого 1943 року, підтягнувши великі сили військ з інших ділянок фронту, фашисти знову увійшли до міста. Немало павлоградців загинуло у лютневих боях за Павлоград. Це справжній подвиг наших нескорених павлоградців!
Кожна людина тих подій — це книга життя.
Давайте відкриємо одну з них.
… В далекому 1941 році закінчила сім класів Павлоградської школи №2 Іванова Ольга. Рання юність на крилах мрій кличе дівчинку до високих досягнень. Ось вона стане педагогом, таким як її вчителі і буде нести розумне добре, вічне… Але як і в більшості її одноліток всі ці сподівання перекреслить одне слово – ВІЙНА.
Швидко просувається фронт. Потрібно евакуюватися, але ніяк – хворий батько. Сім’я залишається в окупованому Павлограді. Бачачи всю «красу окупаційного режиму» з його комендантською годиною, розстрілами, таборами для біженців та військовополонених породжують непокірність та пристосовуваність,а ненависть до загарбників штовхають до опору.
А розмови про активні дії партизан спонукають до дії.
Як пише Ольга Олександрівна в спогадах про той час:
« Про те що в місті були залишені люди для організації боротьби з німцями мені сказала Ольга Куликова. Це було у грудні 1941 року. І запитала, чи згодна я приймати участь у молодіжній групі. Я згодилася. В цій групі були Ольга та Зіна Куликови, Георгій Осьмиченко, Олександр Іванов та Анатолій Юрченко.».
І невдовзі в Павлограді замайоріли листівки розклеєні молодіжною групою.
Разом з мамою Івановою Любов’ю Василівною (медсестрою) заготовляють бинти, пов’язки, ліки.
Дівчинка не могла здогадатися, що їх сусідка – Клара Адольфівна Таблер — Новікова «немка», як називали її в дворі, була однією з активних діячів підпілля. Вона познайомила Ольгу з Галиною Федосієнко, Галиною Олексієнко, та Галиною Пасько. Разом з ними дівчина складала в корзинки медикаменти та перев’язочний матеріал зверху клали капусту, овочі та інше ризикуючи життям переносила медикаменти на Хутори до фельдшера Сими Ватоліної, яка навчала дівчат , як надавати першу медичну допомогу.
За темними вікнами окупованого міста зростало організоване підпілля одним з ланцюжків якого була Ольга.
Завдання були різні, вже з 1942 місто готувалося до збройного виступу , потрібні місця для збереження зброї. Як згадує Ольга Олександрівна: «…В 1942 році Клара Новікова попросила мене чи не можемо ми ховати зброю. Я порадилася з мамою і згодилася. (При тому що в окупованому місті за такий злочин знищувалася вся сім’я ). Зброю приносили люди з бойової групи Нестеренко. Ховали гвинтівки у вугільному складі, а пістолети та гранати у підвалі та за духовкою. При обшуку, тільки щасливий випадок врятував нас усіх. Солдат, освітивши ліхтариком купу вугілля не побачив частину гвинтівки. »
Перемога під Сталінградом та швидке просування Червоної Армії до Павлограду дало можливість підняти збройне повстання та на невеликий проміжок часу визволити місто. В одному з інтерв’ю газеті «Слово Ветерана» за 14 вересня 2000року Ольга Олександрівна говорить «Щоб в повну силу відчути велику радість визволення , моєму поколінню, що залишилося в місті після повстання, потрібно було ще мало перетерпіти. Кожний крок на рідній землі міг стати останнім. Вижити в той страшний час неможливо було без допомоги товаришів. Неповторний феномен того часу. Почуття єдності та взаємної виручки».
Після вступу німецьких військ у місті почався терор. Незнайома жінка сказала матері Ольги, що вона від матері Жори Осьмиченко, що у жандармів є прикмети вашої доньки, тільки ваша донька носить довге чоловіче пальто та коричневі чоботи.
Вся сім”я переховувалася на дальніх Хуторах у знайомих аж до визволення
18 вересня 1943року .
Незагрубіла, незачерствіла душа нескореної павлоградки, знову мрії про учительську діяльність. Ольга закінчує педагогічні курси, поступає до Словянського педінституту і більше 30 років працювала у Павлограді ,сіючи розумне ,добре, вічне у серця молодого покоління, кавалер Ордену Великої Вітчизняної війни, ордену за мужність 2 –го ступеню, медалей «За бойові заслуги» та Знака партизан України, а також багатьох інших нагород , людина з великої літери- Ольга Олександрівна Іванова- Тішина.
До 70-річчя Павлоградського збройного повстання вклоняємося низько нині проживаючим в м. Павлограді Ользі Олександрівні Івановій-Тішиній і Пасько-Поповій Галині Михайлівні. Згадаємо також всіх наших земляків: Садовніченка Д.Г., Шутя М.С., Куликову О., Олексіїва В., Нестеренка А.Н., Таблер-Новікову К.А. та ін., які назавжди увійшли у славетний літопис героїчної історії Великої Вітчизняної війни. Низький вам уклін і вічна пам’ять!
Ю.В.Ляшенко,заступник директора
Павлоградського історико-краєзнавчого музею