Февраль 2019
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Янв    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728  

Корисна інформація

ЩОРІЧНЕ ПОСЛАННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЯНУКОВИЧА ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ ПРО ВНУТРІШНЄ ТА ЗОВНІШНЄ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ

Июль 17th, 2012 Новини Вывести на печать

Президент України звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України відповідно до статті 106 Конституції України. Отже, Послання Президента України – це конституційний документ, один із невід’ємних атрибутів президентської влади, в якому обґрунтовуються найактуальніші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики нашої держави, визначається відповідно позиція Президента з найширшого кола питань. Цей документ визначає не лише позицію Президента з тих чи інших питань, а й має нормативну функцію. На основі Послання Уряд і органи місцевої виконавчої влади на місцях опрацьовують заходи з реалізації положень відповідних висновків, які містяться у Посланні Президента України до Верховної Ради України.
Практика офіційного звернення з Посланням до Верховної Ради започаткована Президентом України Леонідом Кучмою. У жовтні 1994 р. відбулося перше Звернення Президента до Верховної Ради України «Шляхом радикальних економічних реформ», в якому була визначена стратегія України з подолання економічної кризи.
***
3 липня 2012 р. Президент України Віктор Янукович звернувся зі щорічним посланням до Верховної ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році». Друкований варіант Послання (Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2012 році : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К. : НІСД, 2012. – 256 с.) складається із вступу «Шлях модернізації: перші підсумки та нові завдання», чотирьох тематичних доповідей присвячених розвитку економіки, політико-правової та гуманітарної сфер України, глобальним викликам, що стоять перед Українською державою, а також додатку «Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні».
У вступному слові Віктор Янукович зауважив, що проголосивши у 2010 р. курс на модернізацію, Українська Держава стала на шлях докорінних перетворень. Їхньою метою є утвердження сучасної України як країни високих економічних, політичних і соціальних стандартів.
Основні зусилля були спрямовані на подолання економічної кризи, розвиток базових і перспективних секторів вітчизняної економіки, боротьбу з корупцією та перебудову неефективної системи соціального захисту населення.
У стислі терміни була здійснена адміністративна реформа, що полягала не лише в оптимізації державної управлінської структури, але й у забезпеченні відкритості й прозорості процесу ухвалення державних рішень і діяльності органів влади.
Також були здійснені системні кроки в напрямку спрощення умов для підприємницької діяльності, оптимізації системи українського судочинства.
Особлива увага приділялася розвитку українського податкового законодавства, спрямованого на зменшення нелегального обороту капіталу, а також спрощення залучення в українську економіку стратегічних інвестицій і внутрішнього, і зовнішнього походження.
Нині реалізується низка пілотних проектів, спрямованих на модернізацію системи охорони здоров’я, освіти, а також втілюються програми регіонального розвитку, розроблені й затверджені за безпосередньої участі органів місцевого самоврядування.
Проте вже на початкових стадіях українські перетворення наразилися на перепони, які сьогодні несуть реальну загрозу гальмування процесу глибинного оновлення усіх сфер суспільного життя, призводять до знецінення здобутих результатів.
Головними з-поміж них виявилися інерція і спротив корумпованої бюрократії. Протиріччя між намірами державного політичного керівництва й інтересами бюрократичних груп, сформованих за регіональним і галузево-корпоративним принципами, набувають дедалі конфліктнішого характеру. Ці протиріччя створили сприятливий ґрунт для зміцнення ідеологічних позицій політичних партій і рухів, опозиційних до реформаторського курсу. Деструктивна діяльність цих сил знайшла втілення в численних політичних спекуляціях.
За таких обставин зміцнення основ української державності й демократичних механізмів в управлінні суспільством набули критичного значення не лише з огляду на продовження курсу перетворень, а й для забезпечення національної безпеки.
Економіка України в 2011 р.: поступ і суперечності після кризового відновлення. В цій тематичній доповіді зазначається, що актуальним завданням 2012 року є прискорення реформування національної економіки й соціальної системи. Базовими пріоритетами у цьому процесі мають стати, по-перше, забезпечення усталеного економічного зростання в умовах глобальної кризи, вплив якої до цього часу відчувається у світовій економіці; по-друге, підвищення соціальних стандартів, збільшення реальних доходів працюючих і загальне поліпшення якості життя українських громадян.
У контексті перебудови соціально-економічної сфери першочергового значення набувають подальша структурна трансформація національної економіки, підвищення її конкурентоспроможності та стійкості до спадів світової кон’юнктури. Це передусім передбачає сприяння розвитку підприємництва. Створення вільного середовища для розкриття підприємницького потенціалу суспільства, лібералізація і дерегуляція підприємницької діяльності мають залишатися стрижнем економічних реформ.
Поліпшення бізнес-клімату стимулюватиме зростання економіки, розвиток внутрішнього ринку, створення нових робочих місць. Водночас зняття адміністративних перепон і підвищення правових гарантій інституту власності буде позитивним чинником залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Крім того, зниження адміністративного та фіскального тиску на суб’єктів підприємництва сприятиме подальшій детінізації економіки й підвищенню доходів державного бюджету.
На часі вироблення нових підходів до промислової політики, прискорений розвиток реального сектору економіки. В їх основу має бути закладено мету забезпечити модернізацію і технологічне оновлення цього сектору. Зростання інвестиційної та інноваційної активності бізнесу, впровадження енергозберігаючих технологій – єдино можливий шлях до підвищення якості економічного зростання.
Потребують прискорення і реформи в аграрному секторі. Уже цього року до зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення необхідно забезпечити створення й повноцінне функціонування механізмів захисту інтересів сільгоспвиробників і продовольчої безпеки країни в цілому.
На сьогодні невідкладною також є реформа системи соціального забезпечення й соціального захисту українських громадян. Основними принципами соціальних реформ мають стати такі: гарантії надання адекватної державної допомоги тим, хто цього дійсно потребує, раціональні соціальні видатки й висока якість соціальних послуг, що надаються громадянам з боку держави.
Дотримання цих принципів у соціальній політиці держави при реалізації реформ у сфері соціального захисту, охорони здоров’я дозволить Україні наблизитися до створення моделі сучасної соціальної ринкової економіки. Її перевагами є високий рівень соціальних стандартів, ефективний захист прав працівників, розвинена система соціального захисту.
Політико-правовий розвиток України у загальноєвропейському просторі. Одним із основних напрямів політики нової української влади на сьогодні є розвиток і залучення громадянського суспільства до процесу вироблення та реалізації державного курсу, адже успіх реформ неможливий без громадської консолідації та широкої суспільної підтримки. Шлях до цього пролягає через подальше зростання відкритості публічної політики й державного управління для безпосередньої участі в них громадян і громадських об’єднань.
Першим кроком на цьому шляху стане зміцнення представницького складника українського парламентаризму. З огляду на це, безсумнівно, великого значення набувають вибори до Верховної Ради 2012 р. Саме вони мають стати відправним пунктом у процесі повернення Парламенту статусу органу влади, що безпосередньо представляє інтереси громадян. Рада має припинити функціонування в режимі «закритого елітного клубу».
Другим кроком стане підготовка та проведення конституційної реформи, яка не лише дасть вичерпні відповіді на питання про співвідношення владних повноважень між державою та місцевим самоврядуванням, про характер і особливості політичного устрою України, що рухається назустріч Європі, але й стане дієвою основою для забезпечення широких прав громадян у сучасних умовах, у тому числі і щодо прямої участі громадян у прийнятті рішень державного рівня і з вирішення актуальних питань розвитку громад.
При цьому буде зроблено все необхідне, аби забезпечити найвищий рівень легітимності конституційного процесу. Зокрема, затверджене принципове рішення про те, що вперше в історії України над проектом Основного Закону працюватимуть широкі кола української громадськості, потенціал якої буде акумульовано й розкрито в межах роботи Конституційної Асамблеї.
Ще одним напрямом політики перетворень у 2012 р. має стати внесення змін у роботу органів публічної влади на регіональному рівні. Це стосується не лише заходів, спрямованих на подолання централізованості державного управління: у центрі уваги мають бути питання зміни характеру відносин місцевих органів влади з громадами. В особі українських громад, які отримають дієві важелі контролю над роботою влади на місцях, керівництво держави бачить свого найціннішого союзника і партнера.
Гуманітарний поступ України: національні пріоритети та європейські очікування. Президент України зазначає, що особливої уваги з боку держави потребує гуманітарна сфера. Сьогодні в умовах економічної кризи у багатьох суспільствах зростає апатія і зневіра у власних силах. Нації втрачають мотивацію до розвитку, а громадяни стикаються із кризою перспективи. На жаль, у житті українського суспільства ці тенденції стають дедалі виразнішими. Тому завданнями нової гуманітарної політики мають стати духовне оздоровлення українського суспільства, розкриття його творчого потенціалу.
За новітній 20-літній період усамостійнення Україна довела, що євроінтеграція відноситься до розряду її базових стратегічних пріоритетів. Цей процес не обмежується суто політичним та економічним вимірами. Він має виражену гуманітарну складову. Досвід суверенного буття України переконує, що повномасштабна імплементація гуманітарного потенціалу задля блага Української нації є справою нелегкою. До істотних перешкод насамперед відносяться такі:
Спорадичність, фрагментарність гуманітарної політики. Маючи у своєму розпорядженні чималий арсенал конкретних інструментів розвитку культурної, науково-освітньої, конфесійної сфер, ця політика позбавлена того концептуального «стрижня», який би гарантував їй органічну комплексність. Тому необхідно завершити широке громадське обговорення проекту Концепції гуманітарного розвитку України до 2020 року, розробленої українськими науковцями разом з робочою групою Громадської гуманітарної Ради при Президентові України; ухвалити цей документ як засадничий у гуманітарній політиці.
Політичні спекуляції на мовній, культурній, історичній, релігійній тематиці. Вони є серйозною перешкодою на шляху до національної консолідації, породжують конфліктогенну атмосферу в суспільстві.
Повільні темпи зближення освіти й науки. Це спричиняє істотне відставання національної науково-освітньої системи від європейської та ускладнює перспективи відповідного співробітництва.
Відсутність ефективної системи державного протекціонізму культурної сфери. Як наслідок, Україна має суттєві проблеми із захистом національного культурного спадку, наповнення власного інформаційного простору вітчизняним продуктом, що у свою чергу негативно позначається на утвердженні європейської ідентичності українців.
Здатність адекватно реагувати на означені загрози – запорука не лише сталого гуманітарного, а й усього суспільного розвитку України.
Глобальні виклики: складний пошук національних відповідей. В умовах глобалізованого світу успішність внутрішніх перетворень багато в чому залежить від здатності країни адекватно й ефективно реагувати на зовнішні виклики, зміни у світовій економіці й системі міжнародних відносин. З огляду на це, одним з основних завдань зовнішньої політики України в поточному році має стати активна участь у розвитку міжнародних систем забезпечення безпеки, налагодження прагматичного політичного й економічного співробітництва з новими перспективними партнерами та міжнародними об’єднаннями.
Основними глобальними викликами сьогодення є:
• уповільнення зростання світової економіки та можливість поширення кризових явищ в економіці на глобальному рівні;
• посилення комплексу викликів і загроз, пов’язаних з інтенсифікацією процесів мілітаризації світу, окремих регіонів і держав;
• непередбачувана політика авторитарних режимів і неспроможних держав, діяльність або бездіяльність яких прямо чи опосередковано сприяє формуванню конфліктогенного середовища, сприятливого для розвитку осередків екстремізму й тероризму.
Географічне й геополітичне становище України зумовлює особливу її вразливість щодо новітніх і традиційних викликів та загроз. Наявність заморожених і гарячих конфліктів поблизу її кордонів, вразливість систем енергопостачання, нелегальна міграція вимагають від нашої держави активних і рішучих дій у протистоянні цим загрозам.
Нові виклики та загрози потребують удосконалення глобальних і регіональних механізмів реагування на них. Сьогодні широко обговорюється формат взаємодії євроатлантичного та євразійського просторів безпеки, способів реформування таких основних безпекових інститутів, як ООН, ОБСЄ, НАТО. Перегляд традиційних підходів до функціонування цих інститутів створює певні можливості для менш потужних держав, які зможуть брати активнішу участь у глобальних безпекових процесах.
Прагнучи до забезпечення національної безпеки з позицій позаблоковості, Україна вимушена докладати значно більших зусиль для пошуку додаткових зовнішніх гарантій безпеки, а також для визначення способів підвищення ефективності власних Збройних сил. З огляду на це прийняття у червні 2012 р. нової редакції Стратегії національної безпеки України та нової Воєнної доктрини України стало черговим значним кроком на цьому шляху. Україна прагне брати активну участь у процесах створення у Європі єдиного й неподільного безпекового простору, пропонуючи нові механізми забезпечення регіональної та глобальної безпеки, зокрема при вирішенні питань роззброєння і контролю над озброєннями, підвищення ядерної безпеки тощо. Зокрема йдеться про створення у Європі зони, вільної від ядерної зброї. Наша країна послідовно виступає за юридичне закріплення гарантій безпеки для позаблокових держав, а також для тих, що добровільно відмовилися від ядерних арсеналів. Україна підтримує ідею посилення заходів довіри та зменшення рівня воєнної присутності в основних регіонах Європи, зокрема у Чорноморському.
У Декларації Чиказького саміту НАТО 2012 р. зазначається, що «незалежна, суверенна і стабільна Україна, віддана демократичним цінностям і принципу верховенства права, має важливе значення для безпеки євроатлантичної зони». З огляду на реформування основних міжнародних безпекових інститутів, Україна прагне демонструвати більшу зацікавленість у співпраці з ними (насамперед із НАТО, ЄС, ОБСЄ), посилюючи свої позиції.
В доповіді зазначається, що незмінність європейського вибору України зумовлена самим фактом цивілізаційної приналежності до спільноти європейських народів. Інтеграція в європейський політичний, економічний і гуманітарний простір є стратегічним орієнтиром і системоутворювальним чинником розвитку держави.
2011 рік став певною мірою визначальним для розвитку відносин між Україною і Європейським Союзом. Завершено надскладні переговори щодо Угоди про асоціацію включно з поглибленою та всеохоплюючою зоною вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом (далі – Угода про асоціацію). Головним позитивним результатом 15-го саміту Україна – ЄС, що відбувся 19 грудня 2011 р., стало оголошення про успішне завершення переговорів щодо тексту Угоди та перехід до стадії підписання документа.
30 березня 2012 року відбулося парафуванння Угоди про асоціацію. Угода про асоціацію має доленосне значення для України і формує дороговкази для життєво важливих внутрішніх реформ шляхом модернізації. Не менш важливою є ця угода і для наших партнерів у Європейському Союзі. Підписання Угоди про асоціацію відбудеться, незважаючи на жодні внутрішні чи зовнішні перешкоди політичного характеру, що мають виключно тимчасовий характер.
За своїм змістом Угода про асоціацію є безпрецедентним документом у договірній практиці України та ЄС. Якщо згідно з попереднім договором – Угодою про партнерство та співробітництво – Україна добровільно і на власний розсуд здійснювала наближення свого законодавства у пріоритетних сферах до законодавства ЄС, то з укладенням Угоди про асоціацію Українська Держава бере на себе жорсткі зобов’язання щодо перенесення у своє законодавство актів надбання Спільноти, вміщених у відповідні додатки до Угоди. Законодавство України має бути адаптоване у визначені терміни. Крім того, необхідно забезпечити належне впровадження ухвалених законів та підзаконних актів.
Послідовна й ефективна імплементація механізмів Угоди про асоціацію має створити міцний базис для подальшого стійкого політичного й економічного розвитку нашої держави, закласти основу стратегії реформування всіх основних сфер і впровадження європейських стандартів задля підвищення якості життя в Україні.
Іншим провідним завданням на середньострокову перспективу залишається зняття візових бар’єрів між Україною та Європейським Союзом. Протягом 2011 р. Україна досягла прогресу у виконанні технічних критеріїв, що випливають із Плану дій з лібералізації візового режиму, наданого нам у 2010 р. У межах імплементації Плану дій здійснюються національні програми реформ у сферах безпеки документів, міграції, охорони громадського порядку, зовнішніх відносин. Успіх у сфері структурованого візового діалогу між Україною та ЄС є суттєвим кроком у процесі інтеграції країни до Європейської Спільноти. У зв’язку з цим конструктивним кроком є рішення ЄС не визначати встановлення безвізового режиму між Україною та Європейським Союзом як справу довгострокової перспективи. Подальший прогрес у візовому діалозі з Євросоюзом має залежати виключно від швидкості реалізації Україною технічних завдань, передбачених Планом.

2. Двадцять друга річниця прийняття Декларації про державний суверенітет України
В історичному календарі нашого народу 16 липня 1990 р. є важливою віхою становлення української державності. Саме в цей день Верховна Рада України проголосила Декларацію про державний суверенітет України, що, безперечно, стало визначальною подією на шляху до національної незалежності. Саме на підставі Декларації про державний суверенітет України та продовжуючи тисячолітню традицію державотворення, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України.
Під час святкування 20-ї річниці прийняття Декларації про державний суверенітет України в липні 2010 р. Президент України у 1991 – 1994 роках Леонід Кравчук відзначив особливе місце Декларації про державний суверенітет України у боротьбі за незалежність: «Це перший державно-політичний документ, у якому проголошено державний суверенітет України. За суверенітет постала сама держава, причому Радянська Республіка, що само по собі є подією без перебільшення безпрецедентною».
Історичний контекст проголошення державного суверенітету України. Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію завдяки дуже суттєвим геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій – творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору. Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід – Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії.
Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов’язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.
Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.
Реформи, започатковані в СРСР навесні 1985 р., спочатку проходили під контролем КПРС. Однак з розвитком гласності все менше людей знаходили гармонію у відносинах між державою та особистістю. Комуністична ідеологія втрачала свою владу, в суспільстві посилилася політична активність. Ці процеси в Україні одразу отримали національний відтінок. Почалися акції протесту проти закриття шкіл з викладанням предметів українською, витіснення національної мови зі сфери державного управління, книгарень, ЗМІ. В листопаді 1988 р. в Києві відбувся перший мітинг, присвячений проблемам охорони навколишнього середовища, під час якого В.Щербицького – першого секретаря КПУ – та інших партійних та радянських керівників було звинувачено у приховуванні інформації щодо наслідків Чорнобильської катастрофи.
В 1989 р. політичні страйки вибухнули в Донбасі, а в Києві було сформовано Народний Рух України. Навесні 1989 р. в СРСР було проведено перші вільні вибори (з 1917 р.), які призвели до появи нового центру влади у вигляді дворівневої представницької системи: З’їзду Народних Депутатів СРСР та постійно діючої Верховної Ради СРСР, яка обиралася під час засідань з’їзду. В новій ситуації В. Щербицький довгий час не мав реальної влади. Диктатура партії та вся тоталітарна система невдовзі розлетілися вщент.
В березні 1990 р. були проведені вибори в Верховну Раду УРСР та місцеві ради. Верховна рада оновилася на 90%. На політичній арені з’явилося багато нових політичних фігур, прибічників реформ. 15 травня Верховна Рада УРСР 12-го скликання уперше почала працювати як парламент – на постійній основі. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше. Сформувалися два блоки депутатів: парламентська більшість («За Радянську суверенну Україну») й опозиційна «Народна рада». Робота Верховної Ради постійно транслювалася у прямому ефірі по радіо і телебаченню. Полеміка між депутатами негайно ставала відомою в суспільстві й сприяла його дальшій політизації.
Проголошення 12 червня 1990 р. державного суверенітету Російською Федерацією змусив компартійно-радянську більшість у Верховній Раді України задуматися над тим, як поводитися в ситуації, що склалася. Врешті-решт, компартійна більшість у Верховній Раді уперше знайшла спільну мову з опозицією. 28 червня 1990 р. український парламент розпочав розглядати питання про державний суверенітет.
Зміст Декларації про державний суверенітет України. Відлік новітньої доби незалежності України розпочався з прийняття в 1990 році Декларації про державний суверенітет. Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 p. прийняла знаменний, історичного значення документ – Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти – чотири, не взяли участі у голосуванні – 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів «за»).
В преамбулі Декларації зазначається: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».
Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід’ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом.
«Громадяни Республіки всіх національностей, – підкреслювалося у Декларації, – становлять народ України». Народ України є єдиним джерелом державної влади. Українська держава «забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин».
Відповідно до Декларації, Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська держава забезпечує верховенство Конституції та законів. Республіки на своїй території. «Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів здійснюється Генеральним прокурором Української РСР, який призначається Верховною Радою Української РСР, відповідальний перед нею і тільки їй підзвітний».
Територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена чи використана без її згоди. Національним багатством країни володіє, користується і розпоряджається тільки народ України. Вона самостійно встановляє порядок організації охорони природи і порядок використання природних ресурсів, може заборонити будівництво й припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці.
Надзвичайно важливим став розділ VI Декларації, в якому проголошувалася економічна самостійність України: «Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах».
В Декларації було проголошено, що «Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян».
Декларація закріпляла право України на «свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, яка створена завдяки зусиллям народу Республіки».
Як суверенна держава, Україна «самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю».
Важливими для забезпечення екологічної безпеки на території держави стали положення Декларації про те, що Україна «самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів». Україна «має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці», дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління.
У світлі наслідків Чорнобильської катастрофи революційним стало проголошене Декларацією «право на відшкодування збитків, заподіяних екології України діями союзних органів».
Щодо культурного розвитку, то в розділі VIII Декларації проголошується що Україна є «самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку».
Українська держава «забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».
Національні, культурні та історичні цінності на території України є виключно власністю народу Республіки. Україна має право на повернення у власність народу України національних, культурних та історичних цінностей, що знаходяться за її межами.
У сфері зовнішньої та внутрішньої безпеки Декларація закріпила право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді. Україна «визначає порядок проходження військової служби громадянами Республіки», а її громадяни «не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради»
Надзвичайно важливим стало положення Декларації про те, що «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Важливо зазначити, що попри поширену серед частини населення хибну думку, в текст Конституції України 1996 р. положення про позаблоковість та нейтралітет не потрапило.
Засадничими положеннями Декларації в сфері міжнародних відносин стали проголошення України суб’єктом міжнародного права, який «здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах».
Україна «виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».
Важливим для міжнародного іміджу України стало положення Декларації про визнання українською державою переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
В Декларації була прописана необхідність прийняти нову конституцію республіки, а в перехідних положеннях зазначено, що відносини з іншими радянськими республіками будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Жодної прямої вказівки про участь України в новому союзному договорі немає.
Значення Декларації про державний суверенітет України. За своїм юридичним змістом Декларація про державний суверенітет України не потребувала жодних додаткових актів про незалежність. Де-факто, 16 липня 1990 року Україна вже стала незалежною, самостійною, суверенною державою.
Підтвердженням цьому слугує Постанова Верховної Ради №56-ХІІ «Про День проголошення незалежності України». В цій Постанові прямо зазначається: «підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України». Отже, Днем незалежності України було проголошено 16 липня на честь прийняття Декларації про державний суверенітет України.
Незважаючи на прийняття Декларації про державний суверенітет, Україна продовжувала залишатися у складі Союзу РСР, хоча з цього часу діяла самостійніше, сміливіше, без огляду на Москву. Впродовж короткого часу (з літа 1990 p. до літа 1991 p.) Верховна Рада УРСР схвалила близько 40 законів і 68 постанов з різних аспектів економічної політики. Серед них: закон про економічну самостійність України (серпень, 1990 р.) та постанова (листопад, 1990 p.) «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки», інші акти.
На думку ряду політологів та істориків, День незалежності України було б логічно відзначати 22 січня, а не 24 серпня. Адже в цей день 1917 року Центральна Рада України проголосила утворення незалежної Української Держави. Відтак, в 1990 – 1991 роках Верховна Рада мала приймати Акт про відновлення незалежності.
Саме по шляху відновлення, а не проголошення незалежності після радянської доби пішли Латвія, Литва, Грузія та з певними застереженнями – Угорщина. Натомість українським парламентарям в 90-х роках не вистачило рішучості, щоб закріпити тяглість державності від УНР 1917 року. Відтак прикро, що Україна з тисячолітньою історією вважається молодою державою, утвореною в 1991 році.
Багато інших країн СРСР також пішли шляхом святкування дня незалежності в день прийняття декларації про суверенітет. Так, день незалежності Білорусі спочатку відзначався 27 липня (нині – 3 липня, тобто в день визволення Мінська), а Росії й тепер відзначається – 12 червня.
Українська Республіка, проголошена 16 липня 1990 року достатньо стрімко розвивалася. Вже 1 листопада 1990 року зібралася на своє перше засідання Конституційна комісія, яка взялася до розробки Основного Закону України на основі Декларації про державний суверенітет. Концепція нової конституції України була схвалена на засіданні законодавчого органу 19 червня 1991 року.
24 серпня 1991 року у зв’язку з державним переворотом в СРСР Верховна Рада Української РСР вирішила підкріпити свій суверенітет Актом проголошення незалежності України.
В самому Акті надзвичайно мало положень. Зазначається лише про незалежність України та створення самостійної української держави, про неподільність і недоторканність території України. Також утверджено чинність виключно Конституції і законів України.
20 лютого 1992 року була виправлена дата Дня незалежності. Постановою Верховної Ради вона була перенесена з 16 липня на 24 серпня. Так Українська державність стала на один рік молодшою.
Таким чином, Декларація про державний суверенітет України є документом історичної ваги, який поклав початок розбудові суверенної, незалежної держави, став поворотним пунктом в історії цілої нації, змінив хід подій на користь України. Декларація стала одним із перших рішень Верховної Ради, в якому було розгорнуто програму політико-правового, соціально-економічного і культурного будівництва незалежної України. Прийняття Декларації вселило великі надії у громадян у відродження і економічне зростання для забезпечення матеріальних і духовних потреб українського народу.
У своєму минулорічному зверненні до Українського народу з нагоди річниці проголошення Декларації про державний суверенітет України Президент України Віктор Янукович зазначив: «Декларація визначила напрями майбутнього державотворення, право нашого народу на самостійність в економічній, військовій та міжнародній сферах, запровадила самовизначення української нації. Документом було закладено підвалини розвитку громадянського суспільства та демократичного правового устрою. Задекларовані більш ніж два десятиріччя тому принципи залишаються актуальними і сьогодні, у час проведення реформ, становлення України як сучасної, сильної, європейської держави».

3. Концепція гуманітарного розвитку України
Проект Концепції гуманітарного розвитку України на період до 2020 р. (далі – Концепція) підготовлений в установах Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України під загальним керівництвом віце-президента НАН України академіка НАН України В. М. Гейця.
Проект розроблений відповідно до Закону України «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2010 рік» (розділ 2 частина ІІІ) та доручення Кабінету Міністрів України від 01.07.2010 р. № 38719/1/1-10.
11 листопада 2011 р. на засіданні Громадської гуманітарної ради під головуванням Президента України Віктора Януковича, було ухвалено рішення організувати широке громадське обговорення підготовленого проекту Концепції гуманітарного розвитку України на період до 2020 року разом з Національною академією правових наук України, Національною академією педагогічних наук, Національною академією мистецтв України та Спілкою ректорів вищих навчальних закладів України.
21 червня 2012 року Національним інститутом стратегічних досліджень у партнерстві з Київським національним університетом імені Тараса Шевченка, Національним університетом «Львівська політехніка», Харківським національним університетом ім. В.Н. Каразіна було проведено круглий стіл «Стратегія гуманітарного розвитку України – відповідь на виклики сучасності». За результатами роботи круглого столу були надані рекомендації щодо кінцевої редакції Стратегії гуманітарного розвитку України. В дискусії взяли участь представники органів державної влади, керівники закладів культури і освіти та представники наукових, громадських організацій, провідні експерти з питань гуманітарної політики, ЗМІ.
Проект Концепції гуманітарного розвитку України до 2020 року аналізує сучасний стан гуманітарного розвитку в Україні. визначає основні цілі, пріоритети, завдання та принципи державної політики і політики в галузі гуманітарного розвитку на період до 2020 року, а також стратегічні напрями, механізми її реалізації та очікувані результати.
Текст Концепції складається зі вступу та п’яти розділів. Обсяг – 61 сторінка.
У вступі до документу зазначається, що гуманітарний розвиток України є процесом удосконалення суспільства у напрямі наближення до потреб людини в усіх сферах суспільного життя, створення умов для максимального розвитку національної культури, розкриття творчого потенціалу й самореалізації кожної особистості відповідно до її потреб та інтересів.
Гуманітарний розвиток України уособлює прагнення нації до формування суспільства, яке ґрунтується на гуманістичних засадах, на повазі до гідності людини – загальних ідеалах людства й забезпеченні всебічного соціального поступу. Вони окреслені в основоположних документах світової спільноти, що фіксують універсальні стандарти прав людини, – Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та факультативних протоколах до них; Гельсінському підсумковому акті щодо безпеки та співробітництва у Європі.
Державна стратегія гуманітарного розвитку України ґрунтується на нормативних положеннях зазначених міжнародно-правових актів щодо забезпечення загальнолюдських цінностей свободи, рівності та солідарності, сформульованих у Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затвердженій резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 р. Поряд з цим, зазначена стратегія спирається на загальнонаціональні цінності українського суспільства, такі як: формування спільної ідентичності, політична стабільність, толерантність, відповідальність, соціальна справедливість, захист економічних та соціальних прав людини.
Метою стратегії гуманітарного розвитку України є: удосконалення суспільного середовища на засадах безпеки й стабільності, створення умов для функціонування демократичної культури, конкурентоспроможної і рівноправної серед культур інших народів світу; формування вільної, забезпеченої всіма можливостями для самовиявлення, фізично й духовно розвиненої особистості, яка живе в гармонії із собою, іншими людьми, природним середовищем і навколишнім світом.
Основоположним критерієм гуманітарного розвитку країни, інтегральним показником соціального благополуччя є стан здоров’я та тривалість життя населення. Здоров’я населення – частина національного багатства, важлива передумова соціально-економічного поступу країни. Завдання держави полягає у створенні умов для реалізації кожною людиною свого права на довге здорове життя, а також у формуванні й поширенні настанов на здоровий спосіб життя, відповідальне ставлення до здоров’я.
Основними завданнями гуманітарного розвитку є: оптимізація соціальних відносин і забезпечення прав людини; покращення якості життя; налагодження ефективної системи охорони здоров’я і утвердження здорового способу життя; гармонізація системи «людина – природа»; формування загальнодоступної, демократичної освітньої системи і вдосконалення наукового простору; науково-технічна модернізація та впровадження інноваційних проектів; інтеграція національної культури у європейський культурний простір та міжнародне співробітництво у гуманітарній сфері; досягнення структурної змістовності, узгодженості культурних інституцій, збереження високих здобутків у сфері мистецтва.
Правова основа гуманітарного розвитку визначена Конституцією України, яка проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, та гарантує забезпечення державою основних прав громадянина: права на вільний розвиток особистості; рівності прав громадян перед законом; рівності прав жінки і чоловіка; невід’ємного права на життя; права на недоторканність житла; права на свободу думки й слова, світогляду та віросповідання; права на охорону здоров’я, медичну допомогу та страхування тощо.
Згідно з Концепцією, основними принципами гуманітарного розвитку є:
– загальногуманітарна спрямованість соціальної та культурної політики;
– пріоритет прав людини та громадянських свобод як критерій оцінки ефективності діяльності держави та рівня розвитку суспільних відносин у країні;
– орієнтація на пошук загальнонаціонального консенсусу в гуманітарних питаннях (мови, релігії, історії та ін.), що спричиняють дискусії в суспільстві;
– забезпечення соціального й правового захисту громадян;
– орієнтація на демократичні стандарти побудови міжкультурних, міжетнічних та міжрелігійних відносин та їх побудова за принципом єдності у різноманітті;
– демократизація культурного життя, що означає зменшення впливу держави на зміст культурного продукту, який виробляється в Україні;
– модернізація культурного життя при одночасному збереженні національно-культурної спадщини всіх народів, що проживають в Україні;
– відкритість до наукового, міжкультурного, міжрелігійного співробітництва задля забезпечення інтеграції України в європейський та світовий гуманітарний простір;
– широкий діалог між громадськістю та державною владою при розробці й реалізації програм суспільного розвитку.
Дотримання зазначених принципів забезпечить гармонізацію суспільних відносин, гуманізацію всіх сфер суспільного життя та сприятиме інтеграції України в європейське і світове співтовариство.
Національні пріоритети гуманітарного розвитку України зорієнтовані на створення сприятливих умов для розвитку людського потенціалу, забезпечення реалізації прагнень громадян України до побудови соціальних відносин, що ґрунтуються на засадах свободи, рівності, справедливості, відповідальності. Це передбачає:
– досягнення нової якості життя на основі підвищення рівня добробуту населення, подолання надмірної майнової нерівності та крайніх форм бідності, дієвого соціального захисту вразливих верств;
– впровадження пріоритетів здорового способу життя, гармонізацію людського й природного середовища, підтримку сім’ї та сприяння народженню й вихованню дітей;
– визнання фізичної культури і спорту як пріоритетного напряму гуманітарної політики держави, чинника всебічного розвитку особистості та формування здорового способу життя; гарантування рівних прав та можливостей громадян у сфері фізичної культури і спорту;
– запобігання соціальному сирітству, подолання дитячої безоглядності та безпритульності;
– подолання всіх форм насильства щодо дітей та молоді, забезпечення сприятливих умов для вільного від насильства розвитку особистості;
– формування суспільства знань, де знання та можливості їх практичного застосування стануть важливим засобом самореалізації й розвитку особистості, ключовими чинниками людського розвитку;
– сприяння соціальній активності громадян, становленню громадянського суспільства;
– створення умов для культурної та політичної консолідації українського народу як модерної європейської спільноти;
– формування орієнтації на універсалістські моральні цінності.
Концепція спирається на ідеї та принципи Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, Європейської соціальної хартії, що декларовані «Цілями розвитку тисячоліття» ООН, і узгоджена з діючими державними та відомчими програмами й законодавчими актами у сфері гуманітарного розвитку.
Українська держава покликана оновити національну модель культурної політики, а саме:
1) створити умови для розвитку національних культур всіх народів, що проживають в Україні. Громадяни України мають зберегти своє неповторне культурне обличчя, засвідчити оригінальний образ своєї культури;
2) об’єднавчий потенціал української культури має стати потужним чинником національної ідентичності та єдності. У суспільній свідомості має утвердитися сприйняття української культури як сукупності культур всіх національних меншин та етнічних груп, інтегрованих у єдиний культурний простір країни.
Основними завданнями в цій сфері є:
– формування цілісного національного соціокультурного простору, що має ґрунтуватися на утвердженні української мови у всіх сферах суспільного життя, на забезпеченні присутності національного культурного продукту в повсякденному культурному споживанні наших громадян;
– подальше вдосконалення законодавства, правової освіти та виховання, забезпечення режиму законності і правопорядку;
– збереження та розвиток різноманіття мовних, національних та релігійних складових українського суспільства як потужного ресурсу гуманітарного розвитку, культурного збагачення нації;
– забезпечення динамічного розвитку національних культурних індустрій як важливої складової розвитку творчого потенціалу людини та потужного потенціалу економічного розвитку країни, створення повноцінного ринку якісних та доступних культурних послуг шляхом запровадження податкових пільг для українських виконавців, видавців, кінематографістів тощо, формування сприятливого інвестиційного клімату у сфері культурних індустрій; використання культурних індустрій у розвитку регіонів має стати джерелом притоку інвестицій та фінансових надходжень, створення робочих місць, активізації культурного життя;
– забезпечення рівного доступу до надбань культури, культурно-мистецьких і освітніх послуг всіх верств населення незалежно від місця проживання, добробуту та інших характеристик;
– поповнення фондів публічних бібліотек книжками, виданими в Україні, пропагування книжки серед дітей та молоді; сприяння виробництву і широкому прокату фільмів, вироблених в Україні, запису та популяризації вітчизняної академічної та сучасної музики, розвитку мережі книгарень та кінотеатрів; розвиток професійного мистецтва, всіх його напрямів і жанрів, зокрема заснованих на новітніх технологіях, пошук та впровадження інноваційних моделей позабюджетного фінансування мистецької творчості;
– збереження та актуалізація національної культурно-історичної спадщини, створення системи її електронного обліку та забезпечення загальнодоступності;
– розвиток і модернізація мережі музеїв та заповідників, зокрема через залучення недержавних інвестицій та меценатських коштів, які здатні дати поштовх розвитку галузей економіки, що ґрунтуються на культурній спадщині (художні промисли, культурний туризм, туристична інфраструктура); завершення культурно-мистецьких проектів «Мистецький Арсенал», «Гетьманська столиця» в Батурині, розвиток історико-культурних заповідників «Хортиця» та «Чигирин» тощо;
– сприяння розвитку національних культурних потреб співвітчизників, які проживають за кордоном, шляхом забезпечення доступу до національного культурного надбання України;
– популяризація культур народів, що проживають в Україні, просування вітчизняного культурного продукту за межі України шляхом розширення творчих контактів українських митців із закордонними мистецькими центрами, підтримка їх участі в міжнародних мистецьких програмах, фестивалях, конкурсах, виставках тощо, а також використання можливості закордонного українства, яке є потужним ресурсом гуманітарного розвитку України;
– втілення норм та цінностей соціальної етики з метою морально-етичного оновлення українського суспільства в усіх його сферах – політиці, економіці, науці, освіті, медицині тощо.
Основними напрямами гуманітарного розвитку Концепцією визначені такі:
– підвищення добробуту населення і впровадження високих соціальних стандартів життя;
– розвиток освітнього і наукового простору;
– забезпечення гендерної рівності, прав людей з особливими потребами та обмеженими фізичними можливостями;
– розвиток охорони здоров’я, впровадження стандартів здорового способу;
– забезпечення сталого розвитку суспільства і права людини на безпечне довкілля;
– створення умов для гідної, результативної праці;
– здійснення ефективної культурної політики, розвиток осередків культури, музейної справи, збереження та підтримка національної культурної спадщини;
– забезпечення свободи совісті, релігійної свободи, вдосконалення правового регулювання державно-церковних, міжцерковних, міжконфесійних відносин;
– модернізація національного інформаційно-комунікативного простору;
– інноваційний розвиток як чинник гуманізації суспільства;
– національні культурні індустрії України.
Концепцією визначені основні завдання державної політики по кожному із цих напрямів.
Реалізація Концепції гуманітарного розвитку України здійснюватиметься шляхом формування політики, що передбачає відповідні механізми вирішення питань у цій сфері на державному, регіональному та місцевому рівнях, правове, фінансове та організаційне забезпечення, а також розвиток міжнародного співробітництва. Формування такої політики потребує розробки довгострокової Державної цільової програми гуманітарного розвитку України, яка має стати основою формування й виконання програм Кабінету Міністрів України.

трансляції з web камер






















Павлоград на карте

Павлоград на карте

Афиша

Репертуарний план на січень

Останні надходження

  • Про утворення аукціонної комісії для продажу екскаватору
  • Про утворення аукціонної комісії для продажу будівлі учбово- ремонтної майстерні
  • Про погодження заяви про наміри ДП «НВО «Павлоградський хімічний завод»
  • Про погодження заяви про наміри ДП «НВО «Павлоградський хімічний завод»
  • Про погодження заяви про наміри ДП «НВО «Павлоградський хімічний завод»
  • Ярмарок вакансій для комплектування військових частин Збройних Сил України.
  • Аналіз ефективності виконання бюджетних програм за 2018 рік
  • ДО УВАГИ РОЗПОРЯДНИКІВ ТА ОДЕРЖУВАЧІВ КОШТІВ МІСЦЕВОГО БЮДЖЕТУ
  • Про проведення Днів сталої енергії в м. Павлограді у 2019 році
  • Про відзначення в Павлограді Міжнародного жіночого дня у 2019 році
  • Про присвоєння окремої поштової адреси
  • Павлоградці вшанували пам’ять героїв Небесної Сотні
  • Проекти 48 сессиї
  • Про підсумки роботи щодо запровадження практики електронних закупівель за кошти міського, обласного, державного бюджетів, а також власних коштів виконавчих органів, комунальних підприємств та комунальних закладів Павлоградської міської ради за 2018 рік
  • До уваги пільговиків!