Офіційний сайт Павлоградської міської ради
9 травня цього року сфотографував я на Соборній площі ветерана Великої Вітчизняної війни Григорія Олександровича Маліча. Розговорились про війну. Співбесідник, виявилось, був призваний в Червону Армію наприкінці вересня 1943 року, 69 (!) років назад.
Ресурсу диктофона, власного терпіння та чотири місяці часу — виявилось досить, щоб підготувати нарис, «від першої особи».
Микола Сережко
050-814-38-82
Народився я 9 серпня 1925 року в селі Крута Балка Новосанжарського району Полтавської області. Батько – Маліч Олександр Федотович, мати – Ласько Ксенія Павлівна.
Пам’ятаю себе з п’ятирічного віку, в постійному спілкуванні з батьком. Причислений по міркам колективізаторів до класу середняків (мав коня та однокінну косарку заводу Гретера і Креванека, півгектара землі), отримав від них пропозицію, тон якої не дозволяв альтернатив: «ти нам землю, коня та реманент, ми тобі, в колективному господарстві, посаду бухгалтера».
Людиною був він всебічно розвиненою: любив Бога, дружину, нас – двох синів, залізо, агротехніку та цифри, акуратний і пунктуальний сам і такого вимагав від інших.
Але прийшов на нашу землю 1933 рік і з ним страшний голод, наша родина прийняла рішення тікати в інші краї. Через районний центр проходила залізниця сполученням Київ-Баку, люди масово від’їздили на південь, втішаючи себе надіями: раз там там тепло то й врожайно, напевне нема й знущань… Зворотного інформаційного зв’язку – не було, поїхали і ми. Зупинились під Нальчиком, в якійсь станиці, але не судилось життя на Північнім Кавказі – голод та репресії були не менші ніж вдома, тож наприкінці 1934 року повернулись на Україну, на Донбас, до міста Краматорськ. Батько влаштувався на шахту, так пережили страшний голод. В березні 1937-го переїхали всі до Павлограду. В серпні 1941-го — батька забрали на фронт.
Я, до війни, — чудом зміг здобути восьмирічну освіту. Любимі предмети – математика та малювання.
Після другого звільнення Павлограду від фашистів, був призваний — наприкінці вересня 1943 року — до лав Радянської Армії. Пішки повели нас, новобранців, до Лозової, далі, залізницею, повезли до Харкова. З Харкова – на край світу, в місто Уссурійськ під Владивостоком, в школу молодших військових спеціалістів, на піврічне навчання на артилериста. По закінченню — направлення на Карельський фронт. В дорозі з Далекого Сходу до Карелії, був випереджений військовою поштою (немов яка архіважлива птиця) наказом начальству: «зняти в Москві рядового Маліча з поїзда, перенаправити в підмосковне Одінцово на тримісячне донавчання на артилерійського розвідника-коригувальника-радиста».
Два типи думок в голові не давали спокою – цікавість — навіщо доля малює такі стежки-доріжки (проїхати 10 тисяч кілометрів з Заходу на Схід і стільки ж назад) та страх, що так і війна, за цими катаннями, закінчиться. Нічого, з червня 1944-го по травень 1945-го, повоювати поспів. У складі Карельського та ІІ Білоруського фронтів пройшов артрозвідником Литву, Польщу, Словаччину, Австрію. День Перемоги зустрів під Віднем.
Війна запам’яталась відсутністю страху смерті, безмежною вірою в перемогу, хронічним недоїданням та недосипанням.
У серпні 1944 року був нагороджений медаллю «За отвагу». Під польським Любліном, повертаючись відділенням з бойового завдання, зустріли в переліску наш танковий розвідувальний взвод на машинах БТ-26, званих в народі «лушпайка». У колег розвідників закінчилось пальне, хлопці вимушено відпочивали. Відпочинок кепський – прифронтова зона, викликані по радіо заправники – запізнювались, перспектива що може побачити ворог, бодай відступаючий та ослаблений, чотири нерухомі радянські танки – неприваблива перспектива. А треба ж було такому статись, що ми, йшовши вчора в розташування німців на свою роботу (знаходження артилерійських позицій противника, передача по радіо координат своїм), обминали в передмісті Любліна горілчаний завод, бачили наших тиловиків, які вивозили спирт. Не буду говорити про трепетні передчуття на опустошення, по приходу в частину, випрошеної в тиловиків (по фляжці на брата) «вогненної води», розповім про події біля «коней без вівса».
До війни, проживаючи в Павлограді на Хуторах неподалік від підприємства Авторота, проводячи чи не весь весь вільний час біля автомобілів, чув я від літніх водіїв, що десь, в якійсь країні за кордоном, карбюраторні автомібілі їздять на спирту. А в жах як застарілих «лушпайках» БТ-26 – двигуни також не дизельні. Спогади-роздуми промайнули блискавично, поділився ними з командиром підрозділу старшиною Стрельченко: запропонуйте старлею танкісту наш спирт в якості палива. Два командири, відносно швидко, зрозуміли про що мова.
Мій Стрельченко, бажаючи блиснути перед офіцером-танкістом, проговорив: «Командуйте, сержанте Маліч, що робити далі». Намалювавши вираз обличчя високограмотного автомобіліста, скомандував я злити вміст всіх наших фляг (у нас, п’ятьох чоловік, їх виявилось чомусь сім) в каністру, запуск та прогрів двигуна експериментального танка здійснити на двох літрах бензину, далі – на ходу — дозалити в паливний бак спирт… Два-три проїзди БеТешки по колу сприйнялись нам вічністю, як раптом різкий ривок швидкості, танкіст-заправник, не втримавшись на броні, гепнувся сторчголов на землю (каністру – при тім – втримав, немов мале дитя, горловиною догори, краплини не пролилось), з вихлопної труби «лушпайки» попер в повітря такий знайомий запах самогонної браги, експеримент – вдався!
Три танкісти та два наших розвідника, озброївшись німецькими ранцевими 25-ти літровими каністрами, подались за спиртом. Через годин п’ять, 125 літрів кращого за бензин палива, були на місці.
Командир танкового взводу люб’язно запропонував підвезти нас, ми згодились. По відпрацьованій схемі (1 літр бензину, слідом – 30 літрів спирту) запустили – один за одним — двигуни. Ми, розвідники від артилерії, піднялись на броню машини командира взводу, з тим і вирушили на схід, до своїх частин.
По дорозі довертали до горілчаного заводу підзаправитись солідніше, але – іронія долі – цистерни застали геть порожніми. Саме при виїзді з міста (з одним танком-розвідником попереду, ми, основна колона – з відривом – позаду), блаженно обговорюючи унікальну корисність спирту в плані універсальністі його застосування, вимушені перерватись схвильованою радіодоповіддю командира головного танка командиру взводу: «Бачу зустрічним курсом, метрів за 200, роту-півтори «Юрів», що будемо робити?». («Юр» — залізяка на гусеницях, чи то німецького, чи то італійського виробництва розміром з радянський БТ-26… Тільки й різниці, що не танк а самохідна гармата, винищувач танків…).
По всім ознакам – німці нас не помітили. Миттєво зупиняємось, коротко радимась, приймаємо рішення: головній машині – заднім ходом назад, потім – вкупі всій колоні – приховатись за негустими будівлями-деревами околиці. Зробивши так, радимось далі. Командир танкістів вимагає у нашого Старченка радіозв’язку зі штабом артбатальйону, отримує.
— Артилеристи! Ми знаходимось в північно-східному секторі Любліна, виїзд на польову дорогу, далі рівнинний простір, сер’йозних нерухомих орієнтирів для коригування артообстрілу — нема. На секундах передамо вам грубі координати, далі випустимо на других передачах швидкості та фіксованім газі одну за одною три наших машини, без людей на борту, назустріч німцям. Щойно ті відкриють свою стрільбу, підіб’ють наші машини, приблизяться до них, ми – передаємо уточнені координати і «робимо ноги».
— Добре, все зрозуміло, ми на зв’язку, бажаємо успіху.
Німців надурили ми капітально. Подальші події відбулись чітко по нашому сценарію: побачивши їдучі назустріч (безтурботно так) три радяньких танки, супостати зменшили свою швидкість, почали пристрілюватись, далі гамселити їх на враження. В лічені хвилини сум’яття ми передали точні координати скупчених цілей противника, наша артилерія відкрила навісний фугасний вогонь. Не маючи часу на спостереження результатів, боячись щоби не дісталось самим від своїх, хутенько зідрались на командирську БеТешку й назад, в глибину міста. Не втративши жодної людини й зберігши танк, благополучно добрались до своїх. Десь через місяць, в Словаччині, видалось побачитись з командиром танкового розвідвзводу, почув новини. Безпосереднє начальство подало на нього документи на присвоєння ордена Червоної Зірки за сприяння в знищенні п’яти німецьких самоходок, а СМЕРШ, в одночас, свої документи, на віддачу під суд за перевищення службових повноважень як таких, що привели до необгрунтованої втрати матеріальної частини – трьох БТ-26. На щастя, тверезий глузд переміг – до суду не дійшло, орден – видали).
В жовтні 1944-го, за те що відділенням знищили групу німецьких офіцерів та притягли важливого німецького «язика», були нагороджені медалями «За боевые заслуги».
В кінці війни, в травні 1945-го, отримав медаль «За победу над Германией» та звання сержанта (наступне після молодшого).
З травня 1945-го по червень 1950-го, дослужував в Радянській Армії, малював оперативно-тактичні карти в штабі Північної групи військ. В 1946-му, з листа мами, взнав про отримання нею, в кінці 1945-го, повідомлення – батько пропав на війні без вісти.
Додому, в Павлоград, повернувся влітку 1950-го, здав екзамени до Дніпрпетровського гірничого технікуму на факультет «підземна електромеха-ніка». По закінченні технікуму влітку 1953-го, попав по направленню на знамениту (збудовану англійцями ще в 1895-му році) шахту «Кочегарка» в м. Горлівка. Сталіна вже не було, а його негласний лозунг «Уголь любой ценой» продовжував діяти. Романтика гірничої справи в учбовому закладі – одне, післявоєнні ж шахти Центрального Донбасу, звані в народі «фабриками смерті», виявились вкрай далекими від романтики та здорового глузду. Підступна практика прогресивної шкали оплати праці відсторонювала техніку безпеки в сторону. В гонитві за перевиконанням плану, ГРОЗи та кріпильники постійно порушували регламенто-вану відстань між деревяними стійками кріплень, результат – регулярні обвали гірської маси, з травмами та смертями. Весною 1954-го року, потрапивши під завал, побувши три години на межі життя та смерті, порівнявши що небезпек подібного роду не було навіть на фронті, прийняв рішення — під землю більш ні кроку.
Повернувся в Павлоград, в жовтні 1954 року, влаштувався на завод п/с №1 (нинішня назва — Павлоградський хімічний завод, попередня – завод п/с №55) на посаду механіка в ремонтно-механічний цех.
За три місяці «засвітився». Спеціалісти РМЦ мали на той момент на дільницях виробництва авіаційних бомб проблеми: через постійні розширення номенклатури вкупі з нарощенням планових завдань — конвейєрні лінії від постійних перевантажень — чи нещодня ламались.Вивчаючи їхню кінематику, мивовільно порівнював з вже баченим подібним.
В квітні 1945-го року моя військова частина була розквартирована в сільській місцевості Австрії. Боїв не гриміло, в дивній бездіяльності чекало військо офіційного об’явлення кінця війни.
Здибався мені на очі бауер, що колупався біля сільськогосподарської техніки, підійшов ближче. Ба, бачу… батькову косарку, знайомлюсь з австріяком, нахваляюсь, що була і вдома така. Бауер трохи знав російську, швидко порозумілись: про Гітлер-капут, про німця Гретера та чеха Креванека з філією їхнього заводу в дореволюційному Київі, про традиції більшовиків забирати в селян косарки просто так, безоплатно. Коли прийшла черга повихвалятись співбесіднику, той почав показувати свій реманент, говорив що німецька сільськогосподарська техніка найкраща в світі. З поваги до землеробця, як міг – уважно, дослухав його й додивився залізо. Побачені ланцюги обертово-поступальних рухів в механізмах німецьких сівалок, косарок та молотарок, — мимохіть відклались в пам’яті. Пройшло 9 років, в голові – як на кіноекрані – почали малюватись два види кінематик, німецька та наша. Розповідаю про це керівництву: головному механіку Леву Адріановичу Фоменку та головному інженеру Юрію Михайловичу Клімову,
прошу дозволу на експерименти. Отримав дозвіл на переробку конвейєрної лінії на найменші, 250 кілограмові авіабомби, термін часу – три тижні, не поспів, набавили ще стільки ж, все вийшло добре, механізм запацював як по маслу. Приходило дивитись вище начальство: директор Яків Федорович Савченко та головний технолог Олексій Михайлович Комісаров, схвально оцінили. Я отримав своє перше на ПХЗ Посвідчення на рацпропозицію та 300 рублів винагороди.
В січні 1955 року, постановою Міністерства оборонної промисловості СРСР про створення на заводі п/с 1 спеціального конструкторсько-технологічного бюро, почався в моєму житті надзвичайно цікавий та результативний період життя, який продовжився до 1997-го року, всього 42 роки.
На посаду начальника СКТБ Москва призначила О.М.Комісарова. Подібного роду людей в своєму житті, на тодішні мої 30 років, я ще не зустрічав. Олексій Михайлович був направлений в Павлоград на завод п/с №55 в грудні 1943-го, з посади головного технолога заводу спорядження боєприпасів м. Дзержинська Горьковської області. В Дзержинську, в 32 роки отримав орден Трудового Червоного Прапору, в 36 – орден «Знак Пошани». Автор 29 винаходів, ряду наукових праць та підручників, строгий, вимогливий та справедливий керівник.
1 квітня 1955-го року викликають мене до начальника СКТБ.
— Я прийняв рішення запросити тебе на посаду інженера-конструктора;
— Не маєте права, я не маю вищої освіти;
— Твої конвейєри на 250 та 500 кілограмові бомби – дають мені таке право.
— З чого починати?
— Скажу завтра.
Ніч не спав, що тільки не малювала в душі уява. Реакція Комісарова в наступнім дні – ледве не збила з ніг. В розпорядженні на бланку нач. СКТБ значилось «Керівникам структурних підрозділів, начальникам основних та допоміжних виробництв. Настійливе прохання надавати всіляке сприяння інженеру-конструктору Маліч Г.О. в комплектації нещодавно створеного СКТБ меблями та оргтехнікою: друкарськими машинками, арифмометрами, логарифмічними лінійками, кульманами тощо».
— ?!;
— Іди в транспортний цех, бери коня та бричку, їдь по людях, бери що дадуть, акуратно записуй цінності та прізвища для переоприходування.
Територіально СКТБ було розміщене в одному з приміщень РМЦ. За тиждень я назбирав гору логарифмічних лінійок, арифмометрів, машинок, занавісок, табуреток, крісел, диванів, столів тощо.
І пішло, і поїхало – ні дня, ні ночі. Головну задачу СКТБ – проектування та виготовлення оснащення – не забуду і в труні. Тривимірні конструкції – постійно, і вдень і вночі, в уяві мозку. Токарі, фрезерувальники та зварювальники в дослідній майстерні – еліта заводу – розуміли нас, конструкторів з пів-слова, читали ескізи, постійно грамотно їх доповнюючи. Авіабомби, морські глибинні бомби, снаряди… тверде ракетне паливо… вибухівка промислового призначення.
В співавторстві з колегами — Іваном Яковичом Щербаком, Альбіною Сергіївною Колкуновою, Ідою Хананівною Цивіною, Анатолієм Арсенійовичем Гордієнко, Б.М.Волковим, М.П.Савченко, Б.Г.Тернопольським, Вячеславом Петровичом Куйдо та Анатолієм Григоровичом Ткачовим — маю п’ять авторських свідоцтв на винаходи.
Гордий тим, що на ВДНГ СРСР – постійно діючий стенд нашого СКТБ, — щороку отримував бронзові відзнаки.
Ті риси, такі як творча наснага, акуратність, відповідальність, постійне самонавчання та передача знань і досвіду підлеглим, які дав мені та моїм колегам талановитий та, водночас, надзвичайно скромний наставник, перший в Павлограді кандидат технічних наук — Олексій Михайлович Комісаров, ми адекватно сприйняли й з честю пронесли в своїх життях.
Пройшло 15 моїх пенсійних років. Які підсумки можна підвести?
Прожитим життям – задоволений. Чесно воював, чесно працював на виробництві. З дружиною – Лідією Костянтинівною Гордієнко, вчителькою української мови та літератури в СШ № 2, виростили двох дітей — доньку Надію (1952 р.н., проживає з донькою в Павлограді) та сина Миколу (1957 р.н., живуть з невісткою в Дніпропетровську, мають двох синів та двох онуків).
З позицій моїх 87-ми років, — закликаю молодші покоління – БЕРЕЖІТЬ ПАМ’ЯТЬ. БЕЗ НЕЇ – ВКРАЙ ВАЖКІ СЬОГОДЕННЯ Й МАЙБУТНЄ!
Маліч Г.О.
