Офіційний сайт Павлоградської міської ради
Дати початку і кінця Великої Вітчизняної і 2-ої світової війни ще довгі роки будуть знаковими для народів колишнього СРСР. В історії людства не було більш кровопролитної війни. Коли кажуть, що людська цивілізація в XX столітті стала більш гуманна ніж, скажімо, в похмуре середньовіччя, то це не зовсім так. Середньовіччя породило інквізицію і хрестові походи, від яких загинули десятки тисяч людей і зовсім мала кількість матеріальної і духовної культури, але XX сторіччя перевершило його за масштабами жорстокості і руйнуванням. Загинуло 50 мільйонів людей і величезна кількість матеріальної і духовної культури народів Європи. Цей жахливий механізм руйнації створили держави, які були взірцями демократії, науково-технічного прогресу і найвищої світової культури. Вдумаймося: у 1920-30-ті роки в Європі фашистські партії та організації діяли в 23-х країнах, а найсильнішими і масовими вони були в Італії, Німеччині, Франції, Іспанії. Найпотужніший механізм агресії мілітаризму і духовного поневолення людей був створений в Німеччині. А хто і які сили цієї країни і міжнародного капіталу допомагали фашистам прийти до влади і на протязі 5-6 років перетворивши талановитий німецький народ в організоване звірине стадо, готові з фанатизмом знищував цілі народи і держави в центрі Європи? Історики давно відповіли на ці питання в 1950-1970-ті роки: це великий промисловий, фінансовий та аграрний капітал, який безпосередньо фінансував НСДАП на чолі з А.Гітлером.
Що показала Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу? Проти самої сильної держави Європи та його жахливої військової машини, неймовірної жорстокості окупантів виступив небачено потужний моноліт стійкості, мужності і феноменальної організованості. В основі його був радянський патріотизм, що проявився в масовому героїзмі на фронті і в тилу. Адже такої стійкості та мужності, як при обороні Москви, Ленінграда, Смоленська, Сталінграда, Києва, Одеси та Севастополя не показало жодне місто Європи. Столиці Франції, Бельгії, Голландії, Польщі падали перед німецькими агресорами майже без бою.
Сьогодні деякі історики і політики кажуть, що вина розв’язання 2-ї світової війни однаково лежить на обох диктаторах: Гітлері і Сталіні, так як договір 23 серпня 1939 р. у секретних протоколах містив ідею розмежування сфер впливу та інтересів двох держав. Але сам договір про мир не ніс в собі норми, що суперечать міжнародному праву. Такі договори в різній формі до 1939 р. підписали з Німеччиною Польща (1934г.), Франція і Англія (1938 р.). Суперечили цьому секретні протоколи про сфери інтересів «впливу». Цьому немає виправдання. Але слід все ж зазначити, що СРСР не претендував на чужі території. Області Західної Україні та Білорусії були споконвічними землями Росії і УРСР. Планів по захопленню країн Європи в СРСР не було. Вони були тільки в Німеччині, і трималися в суворій таємниці. Але треба визнати, що після нападу фашистської Німеччини на Польщу, Й.Сталін і В. Молотов не засудили цей кричущий акт агресії, а оголошення війни Німеччині Англією і Францією засудили як прояв прихильників війни в Європі. Сам СРСР зайняв формально нейтральну позицію, більш того голова Ради Народних Комісарів і народний комісар закордонних справ В. Молотов на засіданні Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 р. засудив не тільки антифашистську і антинімецьку позицію Англії і Франції, але і їх війну ідеології гітлеризму, що шокувало Комінтерн і компартії країн Європи, що стояли на антифашистських позиціях.
І тим не менш, вважати СРСР союзником фашистської Німеччини на початку світової війні немає підстав. Керівництво СРСР Й.Сталін і В.Молотов зайняло безпринципну і аморальну прагматичну позицію з метою виграти час для накопичення сил і переозброєння Червоної Армії. Стратегічні цілі Німеччини і СРСР були абсолютно різними. Союзницьких відносин між ними не було. Все зводилося до тактичної гри, в якій кожна країна прагнула переграти іншу. Фатальна помилка Й.Сталіна була в тому, що він вважав, що перехитрив А.Гітлера.
У Великої Вітчизняної війни Україна стала ареною жорстоких боїв, особливо при її звільненні. За період з 1943 по 1944 рр.. на території України було проведено 15 наступальних операцій. В її звільненні брали участь 4 українських фронти: 1-й — командувач М.Ватутін, а також Г.К.Жуков, Н.С.Конев; 2-й — Н.С.Конев, Р.Я. Малиновський, 3-й — Ф.І.Толбухін; 4-й —
І.Є. Петров і А. І. Єременко.
5-й фронт справедливо називали фронт партизан, що нараховував близько
500 000 чоловік. На її території діяло 228 великих партизанських загонів і з’єднань.
Їх очолювали талановиті полководці — С.А.Ковпак і С.В. Руднєв, А.Ф. Федоров, А.Н.Сабуров, Н.Н.Попудренко, С.Ф. Маліков, Д.Н.Медведев, М.І.Наумов, Г.В. Балицький, Б.А. Бегма,
М.І. Владимиров, Я.И.Мірошник, І.І. Титов, М.І. Шукаєв та ін. У героїчних боях вони вивели з ладу (убитими і пораненими) близько 500 тис. німецьких солдатів і офіцерів, розгромили
467 000 ворожих гарнізонів, підірвали понад 5000 залізних ешелонів, 1,5 тис. танків і бронемашин, 211 літаків, понад 600 мостів, близько 1 тис. складів і різних комунікацій.
В боях за визволення України загинуло 3,5 млн. воїнів Червоної Армії у складі якої були представники 43 національностей. Але проти Червоної Армії у складі вермахту воювала українська дивізія СС «Галичина», яка в 1944 р. під Бродами була розгромлена і розсіяна. Ті, хто вийшов з бою, а це близько 3 тисяч чоловік, влилися до лав УПА і стали її кістяком в боротьбі проти радянських партизанів. Більше 90% складу цієї дивізії були жителями Галичини. На жаль, спадкоємці колабораціоністів з ОУН і УПА сьогодні вшановують пам’ять цієї дивізії, а в Івано-Франківську в 2008 р. видали брошуру з документами від організації її в 1943 р. На фотографіях зображено святкування українців і німців, за участю священиків греко-католицької церкви, що присвячене організації цієї дивізії.
Перемога Радянського Союзу над фашистською Німеччиною була зумовлена передусім військовим керівництвом країни. В ході війни серед командирів і воєначальників, виросла ціла плеяда видатних полководців. Деякі ненависники Великої Перемоги, перш за все в Україні і РФ, стверджують, що вона досягнута не вмінням, а числом. Дійсно, солдатських життів не шкодували. Сталінська військова доктрина і особиста позиція були націлені на досягнення перемог у кожній битві за всяку ціну.
З жертвами не рахувалися. Тому сьогодні деякі тверезомислячі історики, які подолали ейфорію Перемоги, вважають, що в числі втрат у статистиці треба ввести графу — «невиправдані втрати». Але разом з тим треба тверезо, не впадаючи в крайнощі, визнати, що одним числом в тій війні перемогти було б не можливо, це не Куликівська битва. Наші воєначальники розгромили своїм мистецтвом кращих полководців фашистської Німеччини, що й проявилося в найбільших військових операціях.
Тут треба сказати і про роль Й.Сталіна. Безумовно, його злочинна політика масових репресій проти кадрів Червоної Армії в 30-ті роки серйозно підірвала її могутність, що і позначилося на початковому етапі війни. Його фатальні рішення в 1941 і в першій половині 1942 р. призвели до важких поразок Червоної Армії.
Проте починаючи з Сталінградської битви його політична стратегія, при всіх недоліках, зіграла позитивну роль у великих перемогах на фронтах війни. Звичайно, вважати його полководцем немає ніяких підстав, як і немає підстав стверджувати й те, що він був головним творцем Великої Перемоги. Навряд чи історично виправдано ставити йому пам’ятники. Але як Верховному Головнокомандувачу в меморіалах війни його ім’я має бути відображено поряд з іменами воєначальників.
Треба віддати йому належне і в організації антигітлерівської коаліції. На переговорах з Ф. Рузвельтом і У. Черчиллем в листуванні він вміло і навіть майстерно відстоював державні інтереси СРСР. Це визнавали і самі учасники коаліції. Тут його роль, безумовно, позитивна.
У Великій Вітчизняній війні СРСР поніс колосальні втрати: тільки убитими були
26,7 млн.чол. У кожній битві Червона Армія несла більші втрати, ніж війська вермахту. Про це свідчить сучасна розсекречена статистика.
Велику роль зіграв тил Радянського Союзу. І тут треба віддати належне організаторській ролі ВКП (б), яка займалася не тільки пропагандою, патріотичним вихованням, що було дуже важливо, але і безпосереднім будівництвом нової, військової економіки. Саме її кадри очолили весь фронт робіт з оснащення Червоної Армії першокласною військовою технікою. Сталінські наркоми проявили високу організованість і вміння. Саме завдяки цьому Червона Армія мала величезні резерви і ресурси для перемог.
У Великій Вітчизняній війні Україна також зазнала величезних втрат: 7млн. осіб, у тому числі 3,6 мирного населення і 1,4 млн. військовополонених, 2,4 млн. було вивезено у фашистське рабство, де загинуло близько 30%, а крім того гітлерівці на Україні зруйнували
16 тис. промислових об’єктів, 200 000 промислових будівель, 714 міст, 28 тис. сіл. Без житла залишилося 10 млн. громадян України (вони жили у підвалах і землянках).
Всі ці страшні втрати Україна самотужки, залишившись один на один з розрухою не змогла б подолати. Тільки завдяки централізованій допомозі влади і допомоги Росії, Казахстану, республік Середньої Азії в історично короткий термін України залікувала рани війни. Подвиг українського народу у відновленні народного господарства заслужено прирівнювали до подвигу військових дій. Та, надцентралізована тоталітарна система, могла успішно вирішувати найскладніші завдання в надзвичайних умовах. Населення української РСР розуміло складність завдань і йшло свідомо на позбавлення заради відродження життя. Це не означало, що воно було задоволене сталінським режимом. Всі розуміли, інакше не можна, інакше жити в руїнах доведеться багатьом поколінням. Ми повинні пам’ятати і цінувати подвійний подвиг наших поколінь, що відродили Україну із попелу та руїн.
День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни відзначається щорічно 22 червня.
З метою всенародного вшанування пам’яті синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, їх подвигу та жертовності, за ініціативи громадських організацій ветеранів війни, праці, Збройних Сил і жертв нацистських переслідувань, вийшов Указ Президента України “Про День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні” від 17 листопада 2000 року № 1245/2000.
На 2012 рік Уряд затвердив план заходів з відзначення у 2012 році Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні. Відповідне розпорядження №311-р Кабінет Міністрів прийняв 23 травня.
Зокрема планується проведення урочистостей, присвячених відзначенню Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, покладання 22 червня вінків і квітів до пам’ятників загиблим у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, меморіалів та військових поховань.
Також пройдуть науково-практичні конференції, семінари у вищих навчальних закладах із запрошенням ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, тематичні лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років у загальноосвітніх, професійно-технічних, вищих та позашкільних навчальних закладах за участю ветеранів війни, екскурсії до музеїв історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, походи місцями бойової слави.
Керівникам органів виконавчої влади поставлено завдання забезпечити відвідування ветеранів війни за місцем їх проживання, у госпіталях, лікарнях, будинках-інтернатах, пансіонатах для ветеранів війни і праці з метою вивчення стану їх соціально-побутового забезпечення, медичного обслуговування та побутових потреб.
Також у рамках підготовки до Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни пройдуть роботи з упорядкування та утримання у належному стані меморіалів, пам’ятників, братських могил та інших місць поховань загиблих захисників Вітчизни, меморіальних дощок, музеїв, кімнат бойової слави.
Упродовж червня – липня буде організовано поїздки ветеранів війни місцями бойової слави по території України.
Окрім цього буде забезпечено широке висвітлення у засобах масової інформації подій Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років, показ художніх та документальних фільмів про початок війни, присвячених героїзму та патріотизму воїнів, які вступили в бій з фашистськими загарбниками в перші дні війни.
Триватимуть пошукові роботи з метою встановлення осіб, які загинули або пропали безвісти під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років.
3. До 70-х роковин початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни.
Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Рейхом землях працювало приблизно 13,5 млн. чоловіків, жінок і дітей із 26 країн Європи. З них понад 4,5 млн. були військовополоненими та 8,5 млн. становили цивільні робітники і в’язні концентраційних таборів. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили в Рейху найбільшу групу іноземців. Так, у серпні 1944 року в німецькій економіці працювало понад 7,8 млн. іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 3 млн. були доставлені з СРСР. Якщо врахувати, що 50% цих радянських робітників (за обчисленнями станом на 1.03.1946) «Цивільної комісії обліку жертв злодіянь німців на території СРСР» з України було вивезено 2 023 112 осіб, загалом із республік СРСР — 3998796 робітників були вивезені з території, сучасної України (за різними оцінками від 1,7 до 2,4 млн. осіб), то українці становили одну з найчисельніших груп іноземців, які працювали у нацистській Німеччині. Майже кожна українська родина зазнала лиха трудових депортацій, кожен із 40 жителів окупованих областей України під цивільним або військовим управлінням був вивезений до Німеччини (до серпня 1943 р.). Примусова праця в нацистській Німеччині та повоєнна радянська політика репатріації драматично позначилася на долі мільйонів жителів України, радикально змінивши їх життєвий шлях.
Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939-го. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939-го потрапили до Рейху галичани – військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників. Перші цивільні робітники з окупованої вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеччини ще влітку 1941-го з дистрикту «Галичина».
До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941-го, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.
Спершу нацистські функціонери покладали свої надії на кілька мільйонів радянських військовополонених. Однак до кінця 1941-го з 3,5 млн червоноармійців, які потрапили в полон, унаслідок політики геноциду 60% бранців не пережило голодної зими 1941-1942-го.
Більшість робочої сили з України було доставлено на територію нацистської Німеччини та її союзників примусово. Але починалося все з вербування добровольців. Першу спробу набрати на роботи до Рейху криворізьких гірників німецькі установи здійснили ще восени
1941 р. У підсумку з запланованих 12 тис. робітників на початок 1942 р. вдалося вивезти лише 760 гірників. Агітаційна кампанія нацистів в Україні стартувала взимку 1942-го. Першочергове значення в ній відводилося великим містам: Харкову, Києву, Сталіному (сучасний Донецьк), Дніпропетровську. В умовах безробіття та голоду населення великих промислових центрів ставало бажаною здобиччю нацистської пропаганди.
Не дивно, що знайшлося чимало безробітних городян, змучених голодом і безпросвітним існуванням у напівзруйнованих містах, які повірили обіцянкам німецьких вербувальників. Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942-го, другий до Бранденбурга – 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942-го, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від’їхав із Сталіного. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.
У лютому 1942-го нацистські посадовці вже вимагали доставити з України 290 тис. сільськогосподарських робітників, 30 тис. кваліфікованих спеціалістів для німецької промисловості з Києва та 50 тис. зі Сталіного. Однак потік добровольців не задовольняв дедалі більшу потребу в робочій силі, а після перших листів із «вільної Європи» взагалі припинився. Розпочалася широка акція примусового вивезення, у якій брали участь й органи місцевого управління та поліції.
Після запровадження в березні 1942-го посади головного уповноваженого з використання робочої сили, яку обійняв Фріц Заукель, масштаби роботи вербувальних комісій на Сході значно зросли. У своїй телеграмі від 31 березня 1942 року до рейхскомісарів окупованих областей він відкрито вимагав вживати примусових заходів: «Прошу вас форсувати вербування, за яке ви відповідаєте разом із комісіями, всіма доступними засобами, включаючи суворе застосування принципу примусової праці з тим, щоб у найкоротший строк потроїти кількість завербованих».
З весни 1942-го німці розпочали масові облави на місцеве населення із залученням до цього поліції та солдатів вермахту. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн цивільних робітників, більшість із яких (714 тис.) були вихідцями з України.
За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн.чол., у тому числі 2,2 млн. українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок – 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув’язненням у концтаборі.
Жителі України незалежно від того, поїхали вони до Рейху добровільно чи примусово, мали однаковий соціальний і правовий статус, а точніше перебували в безправному становищі. Щоб забезпечити «чистоту німецької крові», запобігти поширенню впливу «більшовицької пропаганди» на німців і досягнути продуктивного використання вихідців зі східних окупованих територій, Головному управлінню безпеки Рейху (РСХА) було доручено розробити комплекс спеціальних документів, які регламентували б згаданий процес. Один із чиновників РСХА Бернхард Баатц запропонував розпізнавальний знак для цієї багатонаціональної категорії робітників у вигляді прямокутника з літерами OST на блакитному тлі (за аналогією зі знаком для польських робітників із Генерального губернаторства, які носили літеру Р). Згодом вихідців з окупованих східних територій за цим знаком стали називати остарбайтерами, тобто східними робітниками. Не всі приїжджі з України були остарбайтерами. Галичани мали в Рейху інший правовий статус.
Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942-го. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німкою – смертна кара для партнера і концтабір для жінки.
Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці
1942-го їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943-го – виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944-го норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців. Однак до завершення війни східні робітники залишалися найбільш безправною і гнобленою категорією у Третьому Рейху.
Шанси на виживання залежали значною мірою від того, куди людина потрапляла: на державне виробництво, де умови праці та побуту були найважчими, чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися. Третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, 45% – у промисловості. За статево-віковим складом поміж східних робітників був найбільший відсоток жінок (51%) і найбільша кількість неповнолітніх (майже 41% серед чоловіків і
60% серед жінок).
Погані умови проживання, недостатнє харчування, тяжка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, поширення різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів спостерігався найвищий відсоток (порівняно з іншими іноземцями) випадків травматизму та смертності від інфекційних хвороб і виснаження. Найбільше смертей було від туберкульозу, серцево-судинної недостатності, сухот, виробничих травм і тифу.
За даними статистики, середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943-му сягала 1210 осіб на місяць. Однак у 1944–1945-му вона була ще вищою внаслідок бомбардування авіації союзників. За дуже обережними підрахунками, у Рейху померло від 80 до 100 тис. остарбайтерів.
Від табору до табору, від господаря до господаря умови життя наших співвітчизників різнилися. Багато хто з примусових робітників зміг уже через багато років по війні розповісти про допомогу й співчуття німецьких колег по роботі, людяне ставлення до них «бауерів» (німецьких фермерів – Ред.). Для частини з них це була перша, а часом єдина поїздка не лише за кордон, а й за межі рідного села. І через колючий дріт багатьом вдалося розгледіти значно вищий рівень життя не лише звичайних німців, а й чехів, поляків, французів, своїх братів по неволі. Для декого то була можливість втекти від колишньої радянської дійсності, не повернутися до СРСР.
Після завершення бойових дій у Європі 1945-го більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Кримській та Потсдамській конференціях у 1945-му, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939-го мешкали в Країні Рад. Таких із території УРСР налічувалося 1 млн 850 тис. осіб, серед яких значну частину становили колишні примусові робітники. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу й зміг уникнути примусової репатріації, стали однією зі складових так званої третьої хвилі еміграції з України.
Для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР. Їхнім пріоритетним завданням, на відміну від відповідних установ західних союзників, були політична фільтрація й статистичний облік осіб, які тривалий час перебували за кордоном, а не медична та матеріальна допомога постраждалим від нацизму. Більшість репатріантів проходили перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони і перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС, які проводили чекісти. За її результатами тільки 58% з них повернулися у свої родини до попереднього місця проживання. 19% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14% – до так званих трудових батальйонів, 6,5% передано в розпорядження НКВС, тобто арештовано, а 2% працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах за кордоном. Але й тим, кому дозволили повернутися додому, потрібно було знову пройти перевірку в органах держбезпеки, за результатами якої на кожну особу відкривали так звану фільтраційну справу.
Таким чином, незважаючи на декларовані радянським урядом права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний статус цих людей фактично мало чим відрізнявся від статусу кримінальних злочинців (бесіди з працівниками НКВС та НКДБ, відкриття спеціальних справ, обов’язкова реєстрація в міліції, заборона проживання в столичних містах).
Президент України підписав Указ про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
Метою даного указу є вшанування пам’яті жертв насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи на території Німеччини або її союзників, які перебували у стані війни з колишнім СРСР, або на території окупованих ними інших держав у період Великої Вітчизняної війни, привернення уваги українського суспільства до трагедії жертв нацистських переслідувань та збереження про них пам’яті.
Кабінету Міністрів України за участю Національної академії наук України доручено розробити та затвердити План заходів у зв’язку з 70-ми роковинами початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни, передбачивши, проведення у цьому році Всеукраїнську наукову конференцію, присвячену 70-м роковинам початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни, тематичні конференції в населених пунктах України.
У другому півріччі 2012 року – першому півріччі 2013 року у Києві буде організовано міжнародну пересувну виставку «Примусова праця. Німці, підневільні робітники та війна», що проходитиме за ініціативи Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» та Фонду меморіальних комплексів «Бухенвальд» та «Міттельбау-Дора». Також заплановано видати науково-документальну та науково-популярну літературу, провести у навчальних закладах та закладах культури, військових частинах уроків пам’яті, лекцій, бесід, інших заходів, присвячених трагічним подіям та долям людей, які були насильно вивезені з території окупованої України на примусові роботи під час Великої Вітчизняної війни;
Міністерство закордонних справ України забезпечить проведення закордонними дипломатичними установами України роботи щодо інформування міжнародної спільноти про події, пов’язані з масовим насильним вивезенням мирного населення з території окупованої України на примусові роботи на території Німеччини або її союзників, які перебували у стані війни з колишнім СРСР, або на території окупованих ними інших держав у період Великої Вітчизняної війни, та трагічні наслідки цих подій для українського народу.
Державний комітет телебачення і радіомовлення України за участю Національної академії наук України організує підготовку тематичних теле- і радіопередач та широко висвітлюватиме заходи, що здійснюватимуться у зв’язку з 70-ми роковинами.
